Книга притчей Соломоновых, глава 7

Сину мій, бережи ти слова мої, мої ж заповіді заховай при собі,

бережи мої заповіді та й живи, а наука моя немов в очах твоїх та зіниця, прив'яжи їх на пальцях своїх, напиши на таблиці тій серця свого! На мудрість скажи: Ти сестра моя! а розум назви: Мій довірений! щоб тебе стерегти від блудниці, від чужинки, що мовить м'якенькі слова. Бо я визирав був в вікно свого дому, через ґрати мого вікна,

і приглядавсь до невіж, розглядався між молоддю. І юнак ось, позбавлений розуму, проходив по ринку при розі його, і ступив по дорозі до дому її, коли вітерець повівав був увечорі дня, у темряві ночі та мороку. Аж ось жінка в убранні блудниці назустріч йому, із серцем підступним, галаслива та непогамована, її ноги у домі своїм не бувають: раз на вулиці, раз на майданах, і при кожному розі чатує вона... І вхопила вона його міцно та й поцілувала його, безсоромним зробила обличчя своє та й сказала йому: У мене тепер мирні жертви, виповнила я сьогодні обіти свої! Тому то я вийшла назустріч тобі, пошукати обличчя твого, і знайшла я тебе! Килимами я вистелила своє ложе, тканинами різних кольорів з єгипетського полотна, постелю свою я посипала миррою, алоєм та цинамоном... Ходи ж, аж до ранку впиватися будем коханням, любов'ю натішимось ми! Бо вдома нема чоловіка, пішов у далеку дорогу: вузлик срібла він узяв в свою руку, хіба на день повні поверне до дому свого... Прихилила його велемовством своїм, облесливістю своїх губ його звабила, він раптом за нею пішов, немов віл, до зарізу проваджений, і немов пес, що ведуть його на ланцюгу до ув'язнення, як той птах, поспішає до сітки, і не знає, що це на життя його пастка... А тепер, мої діти, мене ви послухайте, і на слова моїх уст уважайте:

Хай не збочує серце твоє на дороги її, не блукай ти стежками її, бо вона багатьох уже трупами кинула, і численні всі, нею забиті! Її дім до шеолу дороги, що провадять до смертних кімнат...